Ip: 95.133.168.63 Тема: Церква та релігія
Історія церков Баришівського
району Домонгольський період В часи Київської Русі територія
Баришівського району входила в склад Переяславського князівства.
Межування цього князівства із територіями, на яких панували степові
кочівники, на кілька сторіч вперед вирішило значення цього краю, як
форпосту усієї Русі на південних її рубежах. Київський князь Володимир
великий зрозумів стратегічне значення Переяславської землі і щоб
укріпити підступи до Києва робить висновок: “Це недобре, що так мало
міст поблизу Києва”. І почав Володимир ставити міста по Десні, і по
Вострі, і по Трубежі, і по Сулі, і по Стугні. Після чого ці міста
заселили представники різних слов’янських і навіть тюркських племен.[i]
На території Баришівського району археологами виявлено кілька поселень
часів Київської Русі, але чи стояли в тих поселеннях церкви невідомо.
Щодо літописного Баруча, якого деякі історики ототожнюють з місцем
розташування сьогоднішньої Баришівки, то його населення становили торки
(тюркське плем’я підкорене русичами), які здебільшого були язичниками.
Якщо на території Баришівського району в домонгольський період і
існували православні храми, то вони як і інші будівлі були зведені з
дерева – матеріалу не досить довговічного, який звісно не міг пережити
руйнівної навали монголо-татар. В церковному підпорядкуванні
давньоруські поселення на теренах сьогоднішнього Баришівського району
належали до Переяславської єпархії, яка була заснована в кінці Х
ст..[ii] Під польським гнітом Відродження чи заснування Баришівки
почалося в XVI ст., зводилось це містечко козаками та селянами з
Правобережжя, також в цей час постають такі села, як Гостролуччя,
Скопці (Веселинівка), Лехнівка, Війтівці (Поділля), Селище, а з XVII
ст. відомі майже всі сьогоднішні села району і звичайно місто Березань,
перша згадка про яке припадає на 1616 рік. Баришівка і навколишні
містечка та села належали, в той час до Переяславського староства
Київського воєводства Речі Посполитої. Ще за панування поляків у 1631
році у Баришівці вже був свій священик і відповідно існувала вже
церква.[iii] Загальне становище православних на Лівобережжі було не
таким скрутним, як на Правобережній Україні, де за віру часто
доводилось страждати, часом і до смерті. Численні заворушення і
повстання, як козацтва так і народу не давали полякам закріпити своє
панування на лівобережній Україні. Після 1654 року Після злуки
гетьманської України з Московським царством у 1654 році становище
православних дещо покращилось, проте з’явились проблеми іншого
роду[iv]. В 1660-х роках до Баришівки переїжджає переяславський
полковник (серб за національністю) Думитрашко-Райч (Дмитрашко). В
Бакумівці на високому пагорбі серед болотистої місцевості Родіон
Дмитрашко влаштовує там своє родове гніздо – укріплений ровом і
земляним валом маєток, хоча і в Баришівці в нього був свій дім. В кінці
XVII ст. на кошти Дмитрашка зводиться Троїцька церква, а передсмертному
заповіті 1704 року переяславський полковник відписує на цю церкву
частину свого майна[v]. Також стараннями Дмирташка була зведена
дерев’яна церква у самій Бакумівці, а розібрали її, напевно, в часи
Катерини ІІ. Напевно усі церкви, що існували в XVII ст. на території
сьогоднішнього Баришівського району належали до Баришівської протопопії
(благочиння) Переяславської єпархії, яка в той час складалась із
чотирьох протопопій: Переяславської, Баришівської, Бориспільської і
Золотоніської. В кінці ХVII ст. по деяких селах і містечках зводяться
храми чи за кошти заможних, чи стараннями селян та простих козаків.
Храми, як правило були дерев’яні невеликі за розмірами, одно -, або
трикупольні, дзвіниці, як правило ставились окремо. XVIII ст. У XVIII
ст. в селах і містечках Баришівської протопопії будується ще більше
церков, архітектура яких суттєво не змінюється, за винятком
Благовіщенської церкви у Баришівці і Троїцької в Гостролуччі, які були
зведені каменю і цегли. Траплялись випадки, коли церкву за відсутності
цегли і каменю церкву зводили на дубових палях вбитих чи вкопаних у
землю, а можливо зруб церкви клали просто на землю. Звісно такі церкви
не відзначались довговічністю. Тому в “Кліровій книзі Полтавської
єпархії за 1902 рік”, де описувався храм, штат духовенства, кількість
прихожан, якщо церква стояла на цегляному фундаменті про це також
обов’язково зазначалось. В 1704 році у Березані в сім’ї посполитого
Назарія Федоровича Кристалевського, народився хлопчик якого в Хрещенні
було названо Стефаном.[vi] А ім’я Софроній, Стефан прийняв разом з
монашеським постригом в 1730 році в Красногорському монастирі, що біля
Золотоноші. З 1753 року Софроній вже, як єпископ очолив Іркутську,
найбільшу в Російській імперії єпархію. За великі заслуги перед Богом і
Церквою, за проповідь Євангелія серед диких сибірських народів і прояв
християнської любові, як до туземців, так і до руських поселенців
Софроній єпископ Іркутський причислений до лику святих. В 1771 році
далеко від рідного краю – у далекій Сибірі мирно почив у Господі
святитель Софроній. Після смерті святителя Софронія від його нетлінних
мощів віруючі почали зцілюватися, про що записано в його житії. В 1716
році у Березані внучатий племінник переяславського полковника Родіона
Дмитрашка, березанський сотник Василь Дмитрашко фундує (оплачує)
будівництво церкви архістратига Михаїла в Березані, хоча напевно на той
час у Березані вже існувала Успенська церква.[vii] У 1722 році в
Баришівці на кошти купця Ігнатія Лієнка зводиться кам’яна
Благовіщенська церква з окремою теж кам’яною дзвіницею. Одна з кращих,
якщо не найкраща церква на Лівобережжі, збудована у стилі українського
бароко, прикрашала Баришівку понад два сторіччя. Український неокласик
Микола Зеров назвав в одному зі своїх віршів благовіщенську церкві, -
“гостем зі старовини, струнким бароко”. Народне передання донесло до
нас історію про чудесне побудування цього храму. Оскільки Ігнатій і
Катерина Лієнки були купцями, то часто здійснювала торгові поїздки. В
одній з таких поїздок на Чернігівщину, вони стали на привал і ось кінь
ступивши в одному місці став провалюватися під землю. Як виявилося
пізніше там був схований скарб. Коштовності попавши в побожні руки
пішли на благе діло – побудову величного храму. Також народне передання
донесло до нас відомості про чудотворну ікону святого римського
мученика архідиякона Лаврентія (день пам’яті святкується 23 серпня за
новим стилем). Згідно народних переказів в Баришівку вона приплила по
Трубежу. Знаходилась ця ікона в Благовіщенській церкві, час її
написання відносять до XVI ст.[viii] Подальша доля ікони невідома. У
1734 році стараннями військового канцеляриста Димитрія Волотковського
була збудована дерев’яна з окремою теж дерев’яною дзвіницею
Преображенська церква в селі Недра, яка простояла в селі понад 160
років. В 1730-х роках у Переяславі при архієрейському домі було
відкрито духовне училище, священики Баришівської протопопії, як правило
посилали туди на навчання своїх синів. Зі списків учнів, де крім даних
учня зазначалося і походження дізнаємось, що у 1736 році існували
Успенська церква у Березані в якій служив священик Ілля Турчиновський і
Миколаївська в Корніївці в якій служив священик Іоанн Полонський. Під
1738 роком згадується Покровська Церква в Борщеві, Миколаївська в
Гостролуччі, Преображенська в Недрі, пророка Іллі в Паришкові,
Покровська і Миколаївська у Війтівцях (Поділля) і Різдва Богородиці в
Ядлівці (Перемога). У 1740 році у Баришівці Була збудована дерев’яна
Преображенська церква, а поряд теж дерев’яна дзвіниця.[ix] В 1741 році
викладачем поетики і риторики у Переяславському училищі стає священик
Баришівської Троїцької церкви священик Михаїл Ісаєвич. Під 1744 роком
згадується новозбудована Преображенська церква у Баришівці в якій
служив священик Андрій Янецький і Георгієвська у Селищі настоятелем,
якої був священик Григорій Трипольський.[x] Завдяки Сповідному списку,
який зберігся в лукашівській церкві, відомо, що у 1747 році в церкві
архістратига Михаїла села Лукаші служило два священика: настоятель
Федір Якубінський і заштатний священик Лазар Трипольський, отже прихід
у Лукашах існував вже не перший рік. У 1758 році була збудована
Вознесенська церква у Лук’янівці. У 1782 році в селі Гостролуччя на
кошти поміщика Григорія Іваненка замість старої кам’яна Троїцька церква
була збудована замість однойменної дерев’яної. У 1783 році була
збудована Успенська церква в Баришівці на кладовищі. На початок XVIII
cт. Переяславська єпархія складалася всього з чотирьох протопопій:
Переяславської, Баришівської, Бориспільської та Золотоніської.[xi] В
кінці XVIII ст. здійснювався адміністративний переподіл України. За 17
років від 1785 до 1802 року п’ять разів Баришівщина міняє
територіально-адміністративну підпорядкованість. Територія
Баришівського протопопії в цілому, а то лише кілька сіл відносились то
до Києва, то до Чернігова, чи то Переяслав ставав губернським центром,
але в підсумку Баришівка стала волосним містечком, Переяславського
повіту , спочатку Малороської Полтавської, а згодом просто Полтавської
губернії. ХІХ ст. ХІХ століття на відміну від попереднього було
спокійнішим і безпечнішим, за виключенням Вітчизняної війни 1812 року,
у 1861 році скасовують кріпосне право, починається будівництво
залізниці, в господарствах застосовують парові двигуни. В цьому ж
столітті збільшується кількість церков в Баришівському краї.
Характерною ознакою цього періоду є те, що в багатьох поселеннях на
місці старих церков будуються нові, просторіші і величніші храми. Як
правило це одно -, або п’ятикупольні храми з дзвіницею над притвором.
Життя селян значно покращилось в кінці ХІХ ст., звісно це відобразилось
на церковній архітектурі. Сільські церкви стають дедалі величніші, а
церковне начиння і ризниця сільського храму нічим не поступалась тим,
які були в іменитих монастирях. При храмах засновуються бібліотеки,
відкриваються школи, які згодом у деяких поселеннях переростають у
земські училища. Замість скасованої Баришівської протопопії, створюють
переяславське благочиння, яке входило в склад Полтавської єпархії. Хоча
Переяславську єпархію було скасовано, проте у Полтавській єпархії
вікарний[xii] єпископ, як правило продовжував носити титул
Переяславського[xiii]. Велике за територією Переяславське благочиння
було поділене на кілька округів, в які входили всі поселення
сьогоднішнього Баришівського району крім Ядлівки. Ядлівка (Перемога)
входила в склад Чернігівської губернії і відповідно церква Різдва
Богородиці належала до Чернігівської єпархії. В 1834 році в Гостролуччі
на кошти поміщиці Катерини Лаузберг будується кам’яна одно-купольна, з
дзвіницею над притвором, Миколаївська церква. В 1854 році в Семенівці
замість старої будується нова дерев’яна з дзвіницею над притвором
церква первомученика архідиякона Стефана. В семенівському приході були
села Хмельовик і Леляки. В 1855 році у Паришкові на місці старої церкви
будується нова однокупольна церква пророка Іллі, поряд лишалась стара
дзвіниця збудована в 1847 році. В 1856 році також замість старої
будується нова дерев’яна з дзвіницею над притвором церква архістратига
Михаїла у Березані на Заріччі. В 1856 році у Пилипчі будується
дерев’яна з окремою дзвіницею церква архістратига Михаїла. В 1862 році
у селищі будується деревна з дзвіницею над притвором Георгієвська
церква. В 1863 році у Бзові зводять дерев’яну однокупольну з дзвіницею
над притвором Миколаївську церкву. В 1869 році у Рудницькому будується
дерев’яна, однокупольна, з дзвіницею над притвором, Воскресенська
церква. В 1870 році у Березані замість старої будують нову дерев’яну з
окремою теж дерев’яною дзвіниці Успенську церкву. В 1871 році в
Корніївці будується нова дерев’яна з дзвіницею над притвором
Миколаївська церква. В 1874 році у Війтівцях (Поділлі) замість старої
збудували нову дерев’яну з окремою теж дерев’яною дзвіницею Покровську
церкву. До Покровської церкви у Війтівцях належала церква преподобного
Йосифа Піснеписьця села Мазинок, яку збудували також у 1874 році. В
“Кліровій книзі” 1912 року збудування Успенської церкви в Березані
датується 1875 роком, якщо це не помилка, то можна припустити, що храм
1870 року знищила пожежа, що цілком вірогідно.
--------------------------------------------------------------------------------
[i] Толочко П. Київська Русь. – К.: Абрис. 1996. – стор. 68 [ii]
Коринный Н.Н. Переяславская земля Х – первая половина ХІІІ века. К.:
Наукова думка. 1992. – стор. 98 [iii] Падалка Л.В. Прошлое Полтавской
территории и ее заселение. Полтава, 1914. – стор. 200 [iv] За
“Андрусівським перемир’ям” 1667 р. Київ і лівобережна Україна відійшли
до Московського царства, а Правобережжя залишились під поляками, де
гніт православних значно посилився. Закривались монастирі, церкви,
скасовувались православні єпархії. Хоча територіально Україна була
поділена, проте Київська митрополія обіймала церковні установи по два
боки Дніпра, управляти якими київському першоієрарху тепер стало ще
важче ніж було. [v] Стороженко А.В. Очерки переяславской старины. К.,
1900. – стор. 167 [vi] Акафист святителю Софронию епископу Иркутскому с
житием его. Золотоноша, – 1990. – стор. 29 [vii] Клировая книжка
Полтавской епархии на 1902 год. Полтава, 1902. – стор. 464 [viii]
Історія міст і сіл УРСР. Київська область. К., 1971 – стор. 75 [ix]
Клировая книжка полтавской епорхии на 1902 год. Полтава, 1902. – стор.
448 [x] Полтавские епархиальные ведомости за 1890 год [xi] Там же –
стор. 140 [xii] Вікарний єпископ – помічник, замісник. [xiii] Тепер, як
правило титул переяславського єпископа носять, єпископи, що управляють
приходами Київської єпархії.
|
